Так, від Остапа тут справді «несе» чимось антиукраїнським…
Та українська вишиванка, народні звичаї, традиції пережили все: і репресії,і голод… чим не морили українців, вони вижили і традиції зберегти та передати нам зуміли!!!\
А стосовно «змусили»/ незмусили вийти студентів на площу — це реально нікого не цікавить, мабуть, крім Остапа. Я особисто знаю багато молоді, які не лише в цей день пропагують вишиваний одяг, а користуються ним щодня! СЛАВА УКРАЇНІ!!!
Це доволі дискусійна тема, що породжує неоднозначні думки…
Іноді «заплановані», бажані діти народжуються і виховуються в такому пафосі і гонорі, що вони стають егоїстами і як наслідок, думають лише про себе, про задоволення своїз потреб… При цьому може статися так, що це «золоте дитя» залетить…
А небажані діти у сім'ї доволі часто відчувають свою непотрібність, байдужість до них з боку рідних… І тоді вони хочуть створити свою затишну сім'ю, де діти будуть обдаровані любов'ю і опікою…
тому однозначно сказати, що «передача естафети» стовідсоткого успадковується — не можна!!!
Ви порушили дуже серйозну проблему суспільства! Дякую за такий блог...є над чим замислитись…
Мені завжди важко і страшно дивитись на людей похилого віку у громадському транспортв — адже до них всі оточуючі відносяться як до непотребу… а ми всі ж колись такими будемо — і теж будемо неповороткими, забудькуватими, неуважними… Тому задумайтесь над своїми вчинками!
це проблема більш психологічного характеру, ніж фізіологічного…
Так само, як зрада — може бути фізичною, а може бути моральною… Та моральна, як на мене, більш болючіша…
Вчора я відчула це на собі… Бодай чи не вперше, я сиділа сама у кафешці… Якже ж цікаво було спостерігати за людьми, що сиділи навколо… вони були збентежені… ;-)
а мені сподобалось:-)
Мені здається, що всі знайомства — не випадковість! Спочатку завжди здається, що це саме та людина, а як воно складеться надалі — невідомо…
Альберт, а Вам хочу сказати одну річ — іноді люди разом, і здавалося б, все чудово! Чого ще хотіти? Та іноді ми свідомо чи несвідомо «виростаємо» із стосунків, якими б вони мармеладними, спокійними не були… такі випадки теж дуже часто мають місце в нашому житті… а от нажаль чи на щастя- питання…
Як біолог, не думаю, що ревнощі можуть передаватися спадково… якась нісенітниця.
Це питання кожної окремої особистості. Людина, яка недолюблена у дитинстві батьками, невизнана однокласниками.друзями — саме така має багато комплексів та невпевненості у собі — і тому, РЕВНУЄ! Насправді ж це питання довіри, якщо довіряєш — не ревнуєш…
Та українська вишиванка, народні звичаї, традиції пережили все: і репресії,і голод… чим не морили українців, вони вижили і традиції зберегти та передати нам зуміли!!!\
А стосовно «змусили»/ незмусили вийти студентів на площу — це реально нікого не цікавить, мабуть, крім Остапа. Я особисто знаю багато молоді, які не лише в цей день пропагують вишиваний одяг, а користуються ним щодня! СЛАВА УКРАЇНІ!!!
Іноді «заплановані», бажані діти народжуються і виховуються в такому пафосі і гонорі, що вони стають егоїстами і як наслідок, думають лише про себе, про задоволення своїз потреб… При цьому може статися так, що це «золоте дитя» залетить…
А небажані діти у сім'ї доволі часто відчувають свою непотрібність, байдужість до них з боку рідних… І тоді вони хочуть створити свою затишну сім'ю, де діти будуть обдаровані любов'ю і опікою…
тому однозначно сказати, що «передача естафети» стовідсоткого успадковується — не можна!!!
Мені завжди важко і страшно дивитись на людей похилого віку у громадському транспортв — адже до них всі оточуючі відносяться як до непотребу… а ми всі ж колись такими будемо — і теж будемо неповороткими, забудькуватими, неуважними… Тому задумайтесь над своїми вчинками!
Так само, як зрада — може бути фізичною, а може бути моральною… Та моральна, як на мене, більш болючіша…
а мені сподобалось:-)
Та ми розуміємо, що це не так лише за таких шокових ситуацій…
Альберт, а Вам хочу сказати одну річ — іноді люди разом, і здавалося б, все чудово! Чого ще хотіти? Та іноді ми свідомо чи несвідомо «виростаємо» із стосунків, якими б вони мармеладними, спокійними не були… такі випадки теж дуже часто мають місце в нашому житті… а от нажаль чи на щастя- питання…
живу сьогодняшнім днем!
Це питання кожної окремої особистості. Людина, яка недолюблена у дитинстві батьками, невизнана однокласниками.друзями — саме така має багато комплексів та невпевненості у собі — і тому, РЕВНУЄ! Насправді ж це питання довіри, якщо довіряєш — не ревнуєш…